Чим ближче до виборів — тим більше провокацій. Проводили зустріч у Миргороді, у приміщенні місцевого клубу. Прийшло багато людей, усі слухають, коментують, підтримують. І як це часто трапляється, знайшовся один «засланий козачок». Як почав він кричати! Мовляв, НАС — це технічний проект, а Пабат — технічний кандидат. Почав просто поливати брудом нашого лідера. Я питаю його, чиїм же «технічним кандидатом» є Пабат, а він нічого не слухає, знай собі кричить. Мабуть, той, хто написав йому промову, не передбачив, що я можу ставити конкретні питання.
Цей чоловік настільки стягував на себе усю увагу, що люди просто попросили його вийти. І навіть допомогли — вивели на двір. Розуміють вже українці, де правда, а де — провокація. Так що дарма засилаєте своїх козачків, політики!

Хочу розповісти про «миколайчик», який мені на 19 грудня зробили представники БЮТ. Навмисно не написала одразу – чекала, поки минуть усі емоції.
У минулий четвер проводила мітинг у Прилуках. Говорила з людьми про владу і особливо пройшлася щодо Тимошенко. Після мітингу мені «натякнули», що слід бути обережнішою. Але протягом останнього року я вже стільки разів чула усі ці залякування, що просто втомилася на них зважати.
Повернулася я додому у Бориспіль пізно. Як подумала, що треба завозити на стоянку свою машину а потім наступного дня ще по морозу та снігу до неї йти… Словом, залишила її біля дому. А в ній – куртка, дві пари окулярів, магнітофон… Двір у нас досить спокійний, до того ж, авто залишала вже багато разів і нічого ніколи не траплялося.
Зранку виходжу – у машині вибиті усі вікна, а на сидінні лежить агітаційна макулатура від БЮТ. І найдивовижніше – нічого не зникло! Ані ті, хто хотів мене таким чином «попередити», ані перехожі, які мали усі можливості скористатися з нагоди – ніхто нічого не вкрав.
Звісно, викликала міліцію, склали протокол… Розповіла хлопцям, хто я та чим займаюся. Вони підтвердили: так, мене залякують, похитали головами, пообіцяли «зробити все можливе»… Ввечері побувала в автосервісі, поставила нові вікна – дороге це зараз задоволення, але треба.
І вже у понеділок поїхала по заметеній снігом дорозі до Кременчука. Бо інакше – не можу. Бо в іншому випадку наша влада і далі вважатиме себе недоторканою. Наша влада вже відчуває в НАС велику силу і боїться. Бо вона вміє лише залякувати. А на щось нормальне – геть не здатна.

Днями проводили мітинг у селі Опішня. Це село у Полтавській області – відомий на всю Україну центр українського гончарства та, відповідно, туристичний центр. Сюди з візитами приїжджали і колишній голова держави Кучма, і теперішній – Ющенко. І кожен з них присягався, що село отримуватиме інвестиції.
Але досі село тримається лише завдяки місцевим ентузіастам і туристам. Грошей майстрам та майстриням, які роблять справді унікальні речі, платять мало. До того ж, узимку, у не туристичний сезон, вони взагалі сидять без зарплати. Про це і про багато іншого розказали мені мешканці Опішні.
Нам вручили листа з дитячого садочку, який відвідують 130 дітей. Дирекція і вихователі хочуть влаштувати новорічні свята малечі, але вони не мають грошей. Їм потрібно… 700 гривень. Порахуйте – це приблизно по 5,4 гривні на дитину! Але навіть цього не можуть виділити державні мужі.
А як же обіцяні інвестиції? Ну, ви самі знаєте. Галасу багато, справи – нуль. Нема грошей ані на підтримку гончарства, ані на дітей.
Проте є гроші на оплату роботи провокаторів. Була на мітингу жінка, мовчки слухала, а коли все закінчилося, причепилася до мене. Мовляв, яке я маю право лаяти владу, адже не все так погано… Я їй кажу: «Чого ж ви не сказали цього при всіх, а підійшли після мітингу? Скажіть це людям в обличчя. Скажіть це вихователям дитячого садочку, які не можуть влаштувати дітям навіть найскромніше свято. Скажіть це батькам, які будуть вітати дітей з Різдвом хіба що карамельками. І я маю право казати, бо я всю Україну бачила! І всюди – одне і те саме: бідність, розруха, людський відчай. А вам – прислужникам влади – має бути соромно».

Мене часто запитують, де і коли я познайомилася з Пабатом. Це дуже проста життєва історія, і вона схожа, я впевнена, на десятки і сотні інших. Ділюся нею з усіма зацікавленими.
Я живу в Борисполі –це місто біля Києва. Основне підприємство міста – міжнародний аеропорт «Бориспіль», де працювала і я. Одного разу ми з мамою пішли на базар. Дивлюся – виступає якійсь молодий чоловік. Симпатичний, впевнений. Говорить явно своїми словами, а не писаним текстом — це ж одразу видно. Але головне – говорить правду. Саме те, що і я думала та не один раз обговорювала зі своїми друзями, колегами, рідними.
Стою, слухаю – аж забула, навіщо прийшла. Мама поруч – теж слухає.
Олександр Вікторович і каже: «Всі, кому є що сказати – виходьте сюди і говорить». Я ніколи не виступала зі сцен, але щось мене як смикнуло. Вийшла і все розповіла, що в мене накипіло на душі. Про владу, про ситуацію в країні, про кризу, яку влаштували політики.
Після закінчення мітингу ми ще довго говорили з Олександром. Він запросив мене вступити до НАС, проводити мітинги в регіонах. Я погодилася. Незабаром я розрахувалася з улюбленої роботи, якій віддала багато років свого життя.
І поїхала на свій перший мітинг.

Нещодавно була у Запоріжжі та підхопила вірус. Піднялася висока температура, слабкість жахлива, аж встати не можу… Думаю, якщо завтра не полегшає, буду викликати в Запоріжжя чоловіка або дочку, настільки мені було погано.

Чую серед ночі стук у двері. Відкриваю, на порозі Пабат з пакетом. Виявляється, йому сказали, що я хвора, і він серед ночі поїхав у незнайомому місті шукати цілодобову аптеку. Знайшов, купив цілий пакет ліків та привіз мені. Спочатку спробувала відмовитися, але він каже: «Ви потрібні мені живою. Беріть та лікуйтеся». Завдяки йому я наступного дня була вже на ногах.

Цей випадок вже вкотре показав мені, якою людиною є Олександр. Уважною. Турботливою. Людяною. Не думаю, що якісь інші наші кандидати здатні встати серед ночі та поїхати за ліками для когось зі своєї команди.
Саме тому я вірю Олександру. І мені приємно, що таких як я, стає в Україні все більше.

Я ніколи не вела власний блог. Але все колись доводиться робити вперше. За цей неповний рік, який я провела з Народною Армією Спасіння, мені довелося багато чого робити вперше. Виступати на сцені. Стільки часу проводити за кермом. Займатися політичною боротьбою. Звільнятися з улюбленої роботи. Так мало бачити родину. Зустрічати стільки цікавих та небайдужих людей. І блог – це лише одна з багатьох речей, які я роблю вперше. А роблю я це, бо кожен день приносить мені стільки вражень, що я хочу ними поділитися. Сподіваюся, мої думки та спостереження будуть комусь цікавими.